uainfo.org
Сьогодні, 7 грудня, на Катерини, виповнилося 116 років «найквітковішій» художниці України Катерині Білокур. Художниці, яка не маючи жодної освіти – ні початкової шкільної, ні художньої, – піднялася на високий щабель професійної майстерності і головне – віднайшла свою манеру живопису і свій стиль. Її історія – унікальна в світовому контексті, як це завжди буває з цими рідкісними людьми.
В день народження художниці пропонуємо пригадати маловідомі факти з біографії Катерини Білокур.
1. В юності Катерина шила людям на замовлення, вишивала, була своєрідним дизайнером у рідному селі. В музеї-садибі художниці в Богданівці експонуються рушники з монограмами «К.Б.» і вишиті нею сорочки.
2. Катерина малювала декорації для драмгуртка, створеного в Богданівці її сусідом і родичем – Микитою Тонконогом, а також грала на сцені цього театру – у виставах «Наталка Полтавка», “Сватання на Гончарівці”, “Наймичка”, «Безталанна» і «Матір-наймичка». У 24-26 років Катерина переважно грала «молодиць».
У 1928 році Катерина Білокур вступала до Київського театрального технікуму, але її не допустили до іспитів, як і в Миргородський художньо-керамічний технікум (вступала у 1923 році), бо не мала документів про початкову освіту.
3. Батьки Катерини Білокур не вступили в колгосп, були одноосібниками, і сама художниця жодного дня не працювала в колгоспі.
Колишній директор Полтавського художнього музею Кім Скалацький жартує: «1949 року Катерину Василівну прийняли в „колгосп” – вона стала членом Спілки художників України».
4. Видатний мистецтвознавець Стефан Таранушенко побачив картини Білокур на виставці у Курській галереї, де він працював, відбуваючи заслання (у 1933 році його звинуватили в антирадянській контрреволюційній діяльності і в 1934-му засудили до 5 років заслання).
Живучи в Астрахані та Курську, Таранушенко намагався популяризувати українських художників, знайомився, заводив з ними листування. Він першим написав Катерині Білокур, висловив своє захоплення її роботами і попросив намалювати для нього картину.
Вони листувалися впродовж усього життя. Це Таранушенко попросив художницю написати автобіографію і багато фактів із життя Катерини Білокур ми знаємо з її листів до нього.
Збереглися 78 листів Катерини Білокур до Стефана Таранушенка, які фактично є єдиним джерелом інформації про її життя, коло захоплень, художників, які надихали, її творчу «кухню», та кілька десятків листів Таранушенка до Білокур.
5. Катерина Білокур робила пензлики з котячої шерсті і користувалася ними навіть тоді, коли вже була Народною художницею України і мала всі професійні засоби для малювання.
На початку роботи її палітрою був шматок скла або лівий рукав куфайки. Інколи могла доточити шматок полотна, коли картина не вміщалася в заданий формат.
6. У 1940 році Катерина Білокур мала кілька виставок, приїздила до Києва і на одній із виставок познайомилася з Павлом Тичиною. Збереглося шість листів художниці до дружини поета Лідії і один – до Павла Григоровича, кілька вітальних листівок і телеграм від Тичин.
Білокур кілька разів гостювала в квартирі Тичин, подарувала родині поета свою картину «Півонії», але потім критично подивилася на неї і сказала, що намалює іншу роботу. У 1959 році, коли вона принесла готову роботу і подзвонила в дім без попередньої домоволеності, охоронці не впустили тітку-селянку до поважного літератора.
Відомо, що в 1957 році Тичина відправив у Богданівку лікаря Миколу Фененка, щоб той оглянув художницю, яка скаржилася на проблеми зі здоров’ям. Поет посилав художниці фарби, пензлі, підписав свою збірку „І рости, і діяти”.
7. У 1947 році Білокур намалювала роботу „ХХХ-ліття СРСР”, і написала: „Тему для цієї картини дано мені Полтавським будинком народної творчості. А прикрасу для неї я придумала сама. 1947 г.”.
Односельчанка Софія Журба потім згадувала: „За те, що вона намалювала картину з гербами та прапорами, її заповажали в самій Шрамківці – районному центрі. Приїжджав навіть голова Шрамківскього райвиконкому Євген Пошукайло, цікавився її долею. Як дарунок привіз 25-лінійну лампу, керосин і ще щось там таке”.
Зберігся лист від 6 вересня 1949 року від Василя Бакала, методиста Полтавського ОБНТ ще з одним замовленням: „Катерино Василівно! В грудні місяці буде знаменна дата – 70 років нашому Великому і дорогому Йосипу Віссаріоновичу Сталіну. Весь радянський народ з великим піднесенням готується до цієї дати. Просимо Вас, Катерино Василівно, щоб Ви зробили якийсь гарний подарунокнашому дорогому Йосипу Віссаріоновичу. Подумайте, що ви можете зробити, щоб це було найкрасивіше в світі і щоб видно було, що це іменно Полтавщина красива, цвітуча і багата завдяки нашому Сталіну. Зробіть так, щоб Йосип Віссаріонович сказав – спасибі Полтаві”.
Розмови ходили в селі про якийсь портрет чи то Сталіна, чи Жукова, якого ніхто не бачив, але є спогади Євгена Товстухи, який цитує богданівського голову сільради: «А портрет Сталіна не захотіла намалювати до його сімдесятиріччя, ще у 1949 році. І районне начальство нею дуже не задоволене» .
8. Катерина Білокур написала оповідання «В селі Богданівці Шрамківського району на Черкаській землі», «Казка» і хотіла видати у видавництві «Мистецтво» автобіографічну п’єсу. Принесла її до знайомої редакторки Юлії Бєлякової зі словами:«Прочитайте, скажіть свою думку».
«В ній вона описує своє життя, взаємини з рідними й близькими їй людьми. Та й дійовими особами твору (назву вже забула) були Батько, Мати, Дочка…», – згадує Бєлякова.
Коли редакторка сказала, що, п’єса, мовляв, слабка, композиційно безпорадна, позбавлена драматургічного дійства, треба працювати над нею ще, Катерина Василівна «мовчки схопила зошит й вибігла з кімнати». Рукопис п’єси не зберігся.
9. Художниця померла через тиждень після смерті матері – 10 червня 1961 року, від раку шлунка.
10. Пам’ятник Білокур, що стоїть на подвір’ї музею-садиби в Богданівці, створив її племінник Іван Білокур, який навчався в Київському художньому інституті в майстерні Михайла Лисенка. Азам малювання його вчила Катерина Василівна, але далі він вибрав ліплення і став скульптором.
