Ця книга мала би бути написана двадцять вісім років тому.
…Її автор, комбатант Української Повстанської Армії Теодор Григорович Дячун, чотирнадцятилітнім підлітком переживав моменти проголошення Акту відновлення Української держави. Це відбувалося на західноукраїнських землях за часів третьої окупації, коли Україна була під німецьким нацистським чоботом. Попереду в хлопця страшна сімейна трагедія, вступ до лав повстанців, боротьба з нацистами і сталінсько-радянським режимом. Теодорові Дячуну вдалося вижити в підпіллі. Вціліти під час боїв з каральними загонами СРСР, які протягом своєї діяльності мали різні назви (НКВД, СМЕРШ, МГБ, КГБ). Зберегти себе в концентраційних таборах у казахських степах і залишитися українцем.
Саме українцем, бо Радянський Союз не лише фізично винищував українців, а й ламав душі народів, які його населяли, виковуючи в пеклі ГУЛАГу, КАРЛАГу, СТЕПЛАГу, «комсомольських будов» незрозумілу, з погляду на загальнолюдські цінності, спільноту — радянський народ. Звичайно, цей процес був банальним зросійщенням населення «тюрми народів».
Про жахи радянських таборів написано досить багато. Про них дізнавалися у 70-х років ХХ століття, читаючи твори імперця Алєксандра Солженіцина в офіційних часописах, та в рукописних виданнях Варлама Шаламова. А на початку 1990-х на читача вилився каламутний потік кримінальної літератури з яскраво вираженою табірною «романтикою».
Теодор Дячун пише про той страшний час без прикрас. Це погляд простого сільського хлопця, якого «перемелювали» і не змогли перемолоти репресивний апарат СРСР та кримінальний світ, що йому прислужував. Молодий повстанець проходить справжні університети життя, і на його життєвому шляху трапляються жорстокі й безжальні «злодії», підступні й небезпечні «суки», озвіріла від безкарності й алкоголю тюремна адміністрація, колишні радянські офіцери, які майже втратили людську подобу. Серед цього мороку є місце для світлого почуття братерства. Тільки згуртованість, добре слово, вчасна порада, а бувало, що і влучний удар ножа допомогли пройти випробування.
Просто безцінні побутові сцени поселенського життя, написані з притаманним Теодорові Дячуну гумором. Радянська дійсність — то не лише герої Ніколая Рибнікова і Надєжди Румянцевой з кіноекрана. Це скотське життя в робітничих бараках, страшна кримінальна обстановка в неосвітлених «шанхаях». Коли адепти Радянського Союзу розказують про дешевий пломбір, то нехай не забувають, що його затоптував у багно розношений «кирзяк».
Життя наприкінці ХХ і початку ХХІ століття теж було бурхливим у комбатанта. Потрібно було будувати Україну. І доля кидала вояка від явочних квартир у шахтарських містах Казахстану до фронтів, поблизу шахтарських міст Донбасу. Майдани, волонтерські шляхи і велика надія на світле майбутнє країни — все це не оминуло полум’яного українця.
Двадцять вісім років тому розвалилася «тюрма народів» СРСР. І книга мала би бути написана в той час, щоб люди скидали з очей комуністичну облуду. Але Теодор Дячун обрав чин — тернистий шлях продовження боротьби за волю України. А спогади… Спогади знайдуть свого читача. Нехай і через двадцять вісім років. Книга рекомендована широкому колу читачів, особливо шанувальникам історії визвольного руху.
20 березня Теодорові Дячуну виповнилося 92 роки. Бажаємо ветерану довгих років життя, міцного здоров’я, життєвого оптимізму.
Костянтин Климчук, видавець, волонтер, журналіст, голова Білоцерківського міськрайонного об’єднання ВУТ «Просвіта»
