«Ми намагаємося поглянути на Чорнобиль з тої точки, з якої до нас ніхто ще не дивився»

4 Січня 2017 10:50
rgb_4453

Фото: Станіслав Бруско

Дмитро Десятерик
Про Слабошпицького «День» писав чимало. Після небаченого в історії нашого кіна успіху його повнометражного дебюту «Плем’я» він став одним із найважливіших українських кінематографістів, чия думка завжди є цікавою. Я зустрівся з Мирославом, щоб розпитати його про Зону відчуження, про його новий фільм «Люксембург», про Голлівуд і про культуру як зброю.
— Почну розмову не з кіна, а з локації, в якій ти знімаєш новий фільм. Яка зараз ситуація в Зоні відчуження?

— Досить нервова. Є станція і є Зона. Люди, які працюють на ЧАЕС, приїжджають зі Славутича на електричці і їдуть додому ночувати. А люди, що працюють в Зоні — за 20 км від станції — приїжджають з Іванкова та Києва, пересуваються Зоною, й у них робота на більшій території, за винятком станції. Це два абсолютно окремих один від одного світи. Від часів ліквідації аварії ці два стани протистояли один одному з різним ступенем успіху. То станційне керівництво брало гору, то зонівське. Станція зацікавлена забрати під себе все фінансування, ресурси. Зона має свої інтереси. Виходить своєрідна класова неприязнь. Але те величезне Укриття, яке зараз насунули над залишками станції, породжує серед чорнобильського персоналу незалежно від місця роботи певний страх, що їх усіх кинуть, розженуть, зріжуть фінансування. Є розмови про те, що збираються перенести чимало підприємств та установ за межі Зони. З іншого боку — Укриття все одно потрібно обслуговувати. Проте останніми роками йде скорочення штатів.
— Зараз, через 30 років — що таке є аварія на ЧАЕС в історичній перспективі, на твій погляд?

— Це Великий Вибух для початку нашої незалежності — за аналогією з Великим Вибухом, з якого почався Всесвіт. Потім був розвал СРСР, були революції, але сепарування України з радянського простору почалося саме тоді. Адже в ті дні «совок» відчутно посипався — що проявилося в тому, як поводилася влада, у претензіях Києва до Москви, яка приховувала правду, а світ дізнався про Україну — нехай і в такій ситуації. Це ключова точка відліку. Білоруси теж дуже постраждали, але вийшло, що це все-таки українська історія.
— А хто більше вклав у ліквідацію?

— І в Росії, і в Білорусі були чорнобильці. Але, відверто кажучи, росіяни чимало зробили для ліквідації, оскільки на території РРФСР розміщувалися атомні виробництва, наприклад, завод «Маяк-2», який виробляв збройовий плутоній, а також інститут Курчатова. Сюди приїхав так званий «курчатник», бо вони мали досвід таких аварій. Адже в Росії щось подібне, тільки меншого масштабу, траплялося й раніше. До речі, той самий «Пікнік на узбіччі» інспіровано, наскільки мені відомо, реальною аварією, що сталася на одному з російських ядерних об’єктів в 1950-ті, а також враженнями Стругацьких від секретних атомних міст — «поштових скриньок» — на кшталт того-таки Арзамаса-16 , з кладовищами на його території.
— Тепер про кіно. На якій стадії зараз «Люксембург»?

— Скажу обтічно: ми у процесі виробництва. Робимо все від нас залежне, щоб вийшов гарний фільм. Наразі, власне, все. Я ж давно пов’язаний із Зоною, працював там. Люди в неї втягуються, як у наркотичну залежність, зі мною це теж сталося. Зараз я хочу зняти про неї остаточний фільм, повністю закрити цей, так би мовити, гештальт. Зробити як ніхто не робив.
— Але ж начебто про Зону знято дуже багато …

— … І водночас ніхто її як слід на екрані не бачив, тому що ніхто туди так глибоко не закопувався. Це не означає, що в «Люксембурзі» будуть якісь сенсаційні викриття. Я б навіть сказав, що мій фільм порівняно з журналістськими розслідуваннями про Зону й аварію, що постійно публікуються, у певному сенсі є навіть обілюючим. Ми намагаємося поглянути на Чорнобиль з тієї точки, з якої до нас ніхто ще не дивився. Мені здається, що це буде цікаво.
— Гроші на все це є?

— Чорнобильський проект підтримала низка країн — Франція, Німеччина, Норвегія, Голландія. Вони давали кошти на фільм, але насамперед вони знали, якому режисерові вони дають. Тут той момент, коли тобі не треба представлятися. Я все робив правильно, не спочивав на лаврах. Канни були у травні 2014-го, а вже в липні у Карлових Варах я познайомився з нашим німецьким продюсером Анною Качко, й ми намітили, як будемо рухатися з майбутнім фільмом. І коли я в кінці року приїхав представити проект на «Сінемарт» в Роттердамі, у нас уже була якась підтримка. А в на початку 2015 року проект отримав приз за сценарій на «Санденсі». Фільм розростався на очах ще до початку зйомок. Інша справа, що у мене абсолютно не було часу над ним працювати.
До речі, якщо говорити про іноземних продюсерів, то я дуже хочу зробити американський фільм і докладаю до цього всіх зусиль. Люблю регулярно починати з чистого аркуша. Мені не дуже цікаво повторювати одне й те саме, напевно тому я погано навчався у школі. Одним словом, хочу зробити щось умовно американське.
— Чому умовно?

— Тому що Голлівуду ніякого немає. Фільм може значитися англо-ірландським, але при цьому студія MGM все одно буде виробником. Голлівуд побудовано на тому, що це річ інтернаціональна не в сенсі зрозумілої англійської мови, а в тому, що вона йде в усьому світі. Це важливо економічно, оскільки, наприклад, погані збори в Німеччині — все одно більше, ніж хороші збори в Україні.
— І річ, напевно, не тільки в економіці …

— Книжки, фільми та інше роблять ту чи іншу країну не місцем на карті, а таким собі явищем, до якого виникає емпатія з боку інтелектуалів — тобто людей, які так чи інакше через ЗМІ формують порядок денний для своїх урядів. Коли розпочалася війна, то через те, що Україна ніяк не займалася своєю культурою, позиція західних інтелектуалів була така: країна Достоєвського, Толстого, Дягілєва, Большого театру напала на якусь територію. Я був у Франції й бачив це. Або ось нещодавно пояснював одному американцеві, що Чорнобиль не в Росії, і він дуже здивувався.
— Все настільки занедбано?

— У сучасному секуляризованому суспільстві культура є в певному сенсі світським замінником релігії. Пробач мені, Господи, як людині віруючій, але це так і є. І тому якщо країна не платить внески культурою в європейську ноосферу, то дивно розраховувати на якийсь емоційний відгук. Росіяни дуже правильно розрахували, вливаючи силу-силенну грошей у просування свого мистецтва в Європі. Повторюся, медіа і культура формують порядок денний, а хороші фільми ми в Україні все-таки робимо частіше, ніж Айфони або автомобіль «Тесла». Тож експорт культури в нас має бути питанням національної безпеки. Однак є один маленький нюанс: ти не можеш нічого нав’язати. Ти можеш запропонувати те, що в тебе є, а вони візьмуть те, що їм сподобається. Тому всі спроби показати те, що не співвідноситься з реальністю або є нецікавим, приречені на провал. Українські фільми можна возити діаспорами — але діаспору не треба агітувати. А ось якщо ви хочете взаємодіяти з європейським або американським класом інтелектуалів, то, звичайно, вам треба експортувати класну культуру. Західний обиватель має знати, що на країну хорошого кіна й літератури напала варварська орда.
— Якщо вже ми заговорили про майбутнє, то наостанок традиційне питання: чи є у тебе плани поза «Люксембургом»?

— Продюсую з Володимиром Тихим документальний фільм про письменника Олеся Ульяненка. Ми подамо цю картину на пітчинг Держкіна для отримання державного фінансування. Є ще два режисерських проекти. Подробиць не скажу, але за будь-який можу взятися. Я люблю працювати, тому що мені не вистачає дуже багато чого. Це запорука прогресу. Я, за великим рахунком, завжди незадоволений собою. Постійно намагаюся винаходити себе заново.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»